Генерал і – тепер – дипломат Валерій Залужний написав статтю для “улюбленої газети Трампа” The New York Post під назвою “Слова це зброя. Російська дипломатія це лише ще один фронт у його війні з Україною”. Принаймні під його іменем матеріал був опублікований.
У статті автор каже про хибність ідеї перемовин з РФ щодо “миру” та взагалі про ризики перемовин з Кремлем, де дотримуються “школи Громико”. Власне, міністру закордонних справ СРСР часів Холодної війни Андрію Громико та його підходам, які намагаються косплеїти зараз Лавров з Путіним, ця стаття українського посла й присвячена.
Залужний нагадує, що західні дипломати називали Громико “містер Ні”, через його непоступливість, через спроби домінувати у перемовинах, довгі монологи, “вибірковість” цитування попередніх домовленостей та безкінечні відступи від основної теми перемовин, щоб заплутати співбесідника. Цей підхід Залужний називає “тактикою виснаження” для опонента.
Ця публікація, насправді, вирішує декілька завдань. По-перше – показова єдність позиції з президентом Зеленським щодо перемовин, на тлі постійних балачок про їхній розкол. По-друге – особистий піар пана Залужного у поважному республіканському ЗМІ. Це підкреслюється як “героїчним” фото автора у формі (попри нову роль), так і нагадуванням, що він взагалі-то теж дипломований дипломат, а не просто почесний військовий пенсіонер.
І по-третє – Залужний запевняє всіх прихильників і опонентів, що “не злився” під час війни, як дехто йому закидає, а продовжує “вести війну”. Тільки тепер іншими засобами (словами, а не зброєю). Тому й починає статтю з тези, що “слово – теж зброя”.
“Вона (дипломатична школа Громико, – УНІАН) була розроблена не для вирішення конфліктів, а для маніпулювання ними. Щоб зрозуміти її, потрібно вивчити її творців”, — пише Залужний.
Отже, давайте розберемося хто ж такий Андрій Громико та чи дійсно “сумний кінь” Лавров це “Громико 2.0”. Андрій Громико походить з давнього білорусько-українського шляхетського роду дипломатів.
Так, ще 1499 року його предок боярин Григорій Громика виконував роль посла між Великим князівством Литовським, куди входили його родові землі, та Московією. Служили представники роду і у Литві з Польщею, і у Війську Запорізькому, і у Московії та, згодом, у Російській імперії.
У СРСР вони служили також – вже безпосередньо сам Андрій Громико, який був освіченим, гарно знав іноземні мови, і тому одразу зацікавив тодішнього наркома закордонних справ Молотова. Після чого з 1939 по 1946 роки працював у посольстві США на різних посадах, зокрема й в якості посла (а це була ключова позиція задля отримання ленд-лізу).
Пару років він був послом і у Британії, де зараз працює Валерій Залужний. Потім Громико був заступником міністра, міністром закордонних справ СРСР, куди був призначений саме як фахівець по США. Згодом “виріс” у 1983 році до 1-го заступника голови Ради Міністрів СРСР, а з 1985 року – до голови Президії Верховної Ради СРСР, де й провів період Перебудови з Горбачовим.
Він пережив Сталіна, Хрущова, Брежнєва, Черненко, Андропова та трохи не встиг з Горбачовим – помер 1989 року. Пізня його діяльність не дуже вражає.
А ось період з 1957 по 1983 роки, коли він був очільником МЗС, найцікавіший. Адже займає він практично весь період Холодної війни. Громико – це такий радянський “Кіссінджер” за рівнем знаковості.
Варто додати, що, власне, й сам Кіссінджер з Бжезінським та їхньою “реальною політикою” з’явилися як відповідь на “школу Громико”. Причому у буквальному значенні терміну. Бо лише максимальний реалізм та факти здатні “бити” аргументи маніпуляторів.
Що це за “школа” така? Вона хоч і названа на честь Громико, але насправді є продовженням ще сталінських підходів. Його керівником з 1939 року був Молотов, який і сам лише виконував вказівки Сталіна.
“Радянський дипломат” це не просто дипломат-перемовник, а й пропагандист, агент впливу та головний резидент для інших публічних або прихованих агентів. Звісно, так можна сказати й про інші держави. Але саме радянських дипломатів спеціально готували як спецслужбістів з освітою психолога. А не як цивільних чиновників на Заході – там це передусім торговий представник.
І саме ці підходи Громико перетворив на таку собі “методичку”, розбив всі підходи тиску на опонента та маніпуляцій під час перемовин на чіткі алгоритми, якими тепер можна було навчити й інших. Тому – це “школа Громико”, а не “школа Молотова”.
Про підходи Громико та “його” школи краще скажуть цитати, які йому приписують:
- “Коли отримаєте половину або дві третини того, чого у вас не було – тоді можете вважати себе дипломатом”;
- “Вимагайте все по максимуму й не соромтеся у запитах. Вимагайте те, чого у вас ніколи не було”;
- “Висувайте ультиматуми. Погрожуйте війною, не шкодуйте погроз, а як вихід із ситуації пропонуйте переговори. На Заході завжди знайдуться люди, які на це клюнуть”;
- “Розпочавши переговори, не поступайтеся ані на крок. Вони самі запропонують частину того, що ви просили. Але навіть тоді не погоджуйтесь, а витискайте більше — вони на це підуть”.
Громико вимагав проводити лише “підготовлені” зустрічі з топ-політиками, бо “непідготовлені приносять більше шкоди, ніж користі”. І це не про прикрашання зали (хоча це теж), а про “обробку” співбесідника заздалегідь.
Тобто зустріч для Кремля має сенс лише тоді, коли там впевнені, що інша сторона піде на поступки.
А інакше – потрібно тягнути час та зволікати, бо, на відміну від демократичних режимів, які живуть від виборів до виборів, Кремлю з “вічним” вождем поспішати нема куди. Історія, щоправда, показала, що СРСР теж не вічний. А сам Громико з Андроповим зробили значний внесок у його розпад. Але це вже інша історія.
Громико вчив багато говорити, але мало розповідати. Він міг годинами віщати щось ідеологічне радянське складною партійною мовою, щоб опонент вже більше не міг це терпіти й пішов на якісь навіть умовні поступки, які газета “Правда” подасть як величну перемогу. Сам Громико йшов на поступки (і то символічні) лише якщо бачив, що співбесідник готовий вже піти і переговори проваляться.
Це все копіюють зараз Лавров та Путін. Під час зустрічі на Алясці, наприклад, Путін почав Трампу “втирати” щось про чергових “печенігів”, але коли американський президент показав, що йому набридло, той одразу перейшов до діла – “накидав” тому різних пропозицій, які у Кремлі назвали “поступками”, а фактично – спробою “підкупу” рідкісноземельними металами тощо. Це тоді спрацювало. Але вже у телефонній розмові – ні. Бо один і той же шаблон не може працювати вічно.
До речі, складна мова, “пересипана” складною термінологією, у Громико була не просто так, а щоб створити складнощі у перекладі. Щоб потім можна було апелювати до “помилки перекладача”.
Особливо, якщо мова про угоди та меморандуми – там це було вкрай важливо і Громико “бився” за кожне слово у перекладі.
Ще один нюанс – Громико заздалегідь вимагав повну біографію на перемовників, з якими він повинен був мати справу. З вказанням їх звичок, родичів тощо. Він максимально детально готувався до кожної зустрічі. Всім цим користуються росіяни й зараз, просто відмовляючись розмовляти з тими, на кого в них немає досьє.
Попри це все, є дещо, що докорінно відрізняє Громико від Лаврова – орієнтація на політику стримування та уникнення війн, попри постійні погрози. Бо Громико, хоч і провів Другу світову війну у безпечних Штатах, але вже знав, що таке велика війна, і не хотів її повторення. На відміну від Лаврова, вся кар’єра якого була спрямована на “роздмухування” війн та конфліктів.
Громико належить фраза: “Краще 10 років перемовин, ніж один день війни”. Він, відповідно до його мемуарів, був проти розміщення радянських ядерних носіїв на Кубі – бо це “спричинить політичний вибух” у США. Це дійсно спричинило Карибську кризу та поставило світ на межу Третьої світової війни, яку він разом зі згаданим на початку Кіссінджером й “розрулили”. Бо знали, що таке відповідальність дипломата. Так, це вам не Лавров.
Громико був проти найбільших військових авантюр СРСР, бо намагався робити ставку на “м’яку силу”. Власне, він був одним з будівельників Перебудови у СРСР та перезавантаження відносин з Заходом, що багато про що свідчить.
Він також був одним з ідеологів та конструкторів примирення з ФРН – саме угода про кордони та згодом угода “труби в обмін на газ” й дозволили зробити з СРСР ключового постачальника газу й нафти у Європі.
Це все отримала РФ у 1990-ті, але Путін з Лавровим руйнують все це прямо на наших очах. Лавров та Путін тільки й працюють на те, щоб світ навколо “палав”, провокуючи кризи. Працюють дуже грубо, безвідповідально, а всі алгоритми Громико використовують стереотипно та навмисно показово.
Тому їхні підходи а-ля Громико це більше дипломатичні кліше, з якими, за бажання, просто боротися. Для кваліфікованих дипломатів це не перевага Кремля, а вразливість. Але саме для кваліфікованих, а не таких як Віткофф, наприклад, який радо “клюнув” на всі ці хитрощі й підходи ще 50-х років (на жаль для нас).
Як боротися? Якщо Кремль чогось вимагає, то одразу зрозуміло, що вимоги завищені – показуй, що скоро підеш (як Трамп на Алясці). Якщо пробує підкупити – то варто вимагати ще більше, бо це прояв слабкості. Якщо шантажує – то в нього закінчилися аргументи і там вже нервують. Якщо каже про “мир” – хоче війни.
Якщо погрожує – отже росіяни самі вже бояться, чим обов’язково варто скористатися, збільшуючи тиск. Якщо пробує все й одразу з цих шаблонів Громико – то у Кремлі паніка і можна з них “мотузки вити”, якщо вірно зрозуміти “больову точку”. І якщо поспішає, бо дуже хоче перемовин – їх варто відкласти або провести на власних умовах.
Певно, остання розмова Рубіо та Лаврова нагадувала діалог між Філіпом Македонським (батьком того самого Александра) та оборонцями Спарти, яку той взяв у осаду. Філіп довго розповідав, що він зробить, якщо захопить місто, щоб ті самі здалися.
“Я підкорив всю Грецію, у мене найкраще у світі військо. Здавайтеся, оскільки якщо я візьму Спарту силою, якщо я зламаю її ворота, якщо я проламаю таранами її стіни, то нещадно знищу все населення і зрівняю місто з землею!”, – погрожував Філіпп.
“Якщо”, – коротко відповіли тоді спартанці, й “вийшли з чату” (закрили ворота перед носом у загарбника).
Місто Спарту та провінцію Лаконію він так і не захопив, хоча після поразки спартанського війська ті вимушені були віддати частину території. На честь Лаконії тепер такий стиль мови і називають “лаконічним”. Це приклад асиметричного підходу, який вкрай ефективний проти “словоблуду” “школи Громико”.
Коли Рубіо кинув слухавку після розмови з Лавровим, то порадив Трампу ввести санкції – але не проти РФ, а проти покупців російської нафти. І тепер вже Путін “у милі” поспішає до Індії, щоб просити про послаблення 5 грудня – в обмін на ще якісь поступки Кремля, звісно.
Втім, поки що Кремль продовжує погрожувати як той Філіп спартанцям. А тому – далі буде. І послу Залужному з його місця у Британії цю “війну слів” можна спостерігати з перших рядів у лавах нашого “дипломатичного війська”, і діяти варто більш рішуче саме у Британії.
за посиланням
