Коли до палаючого літнього фронту доєдналось міжнародне політичне пожвавлення навколо “переговорів”, дехто – в Україні та поза її межами – справді міг повірити у “швидкий мир”. УНІАН розбирався, чому ця думка – далека від реальності.
Якщо винести за дужки усю театральщину та емоційні гойдалки президента США Дональда Трампа, то на порядку денному зараз три головні теми: зустріч президента України Володимира Зеленського з російським диктатором Володимиром Путіним, гарантії безпеки для України та “складні питання” – від статусу російської мови і російської церкви до “обміну” територій. Але про все – по черзі.
Можлива неможлива зустріч
Не те, щоб після початку повномасштабного вторгнення українці не зустрічались з росіянами, але президент США Дональд Трамп, переговоривши з Путіним на Алясці, загорівся ідеєю будь-що організувати його тет-а-тет із Зеленським. Навряд ми можемо до кінця зрозуміти мотивацію Трампа. А от в Кремлі ніколи й не приховували, що намірів вести переговори “на рівні лідерів” з Україною, не мали. Інша справа, коли російському міжнародному злочинцю стелять червону доріжку для зустрічі з президентом США. І Путін вже начебто перетворюється з вигнанця із цивілізованого кола спілкування на могутнього геополітичного гравця…
Отже в РФ, цілком ймовірно, розраховували, що український президент відмовиться зустрічатись, і це, звісно, не сподобається США (з відповідними наслідками). Проте в грі за “прихильність Трампа” зіграло підвищення ставок, і Україна погодилась. А Путін… почав ухилятись. Більшість українських аналітиків це не здивувало.
“Головна мотивація Путіна протягом усіх місяців з моменту повернення Дональда Трампа у Білий дім – це затягування часу. Відбувається гра на суперечках між Трампом і Зеленським, гра на обіцянках, що Трамп може отримати Нобелівську премію миру, якщо буде тиснути на Україну і переламає її, аби вона визнала російським Крим, віддала Росії інші території і так далі… Путін, своєю чергою, абсолютно не змінив свій підхід. Спочатку він виграв кілька тижнів, пообіцявши зустрітися з Трампом. Потім щось пообіцяв Віткоффу під час візиту того до Москви. Далі щось пообіцяв вже Трампу під час зустрічі на Алясці…”, – нагадує заступник директора Центру дослідження армії, конверсії та роззброєння з міжнародних питань Михайло Самусь.
Час Росії дійсно потрібен. По-перше, тому, що РФ намагається фізично загарбати якомога більше територій України, посиливши наступ своєї армії (мова не лише про намагання “взяти” увесь Донбас, але й потенційну загрозу від російсько-білоруських “навчань”, що стартують на початку осені). По-друге, тому, що російська економіка поступово виснажується, і нові антиросійські економічні “пекельні” санкції Кремлю зовсім не потрібні. Але є і, по-третє – у перших числах вересня Путін має відвідати Китай, і до зустрічі Путін-Сі, зустріч Путін-Зеленський практично неможлива.
“Де-факто, зараз ми бачимо найнижчий рівень суверенітету РФ за всі роки правління Путіна. Він їде до Сі з проханням дозволити йому продовжувати “СВО”. Після Аляски росіяни офіційно запропонували КНР стати гарантами угоди. В перекладі на людську мову це означає, що Путін захотів запропонувати себе в якості такого собі умовного посередника між Китаєм та США… Путін не просто визнає, що він не може бути третім полюсом світу. Він визнає, що потребує подвійного протекторату, щоб одна зі сторін його не розчавила. Особливо, зважаючи на технологічну відсталість і неспроможність РФ будувати суверенну економіку”, – зазначає політолог Вадим Денисенко.
Тобто, навряд Путін зустрінеться із Зеленським до того, як поспілкується з Сі. Але і для України це – плюс.
“Багато факторів свідчать про те, що реальної готовності росіян до переговорів немає. І Україні перед тим, як сідати за стіл переговорів з РФ, треба знизити її позицію, – зазначає дипломат, екс-посол України в США Валерій Чалий. – Крім того, президенту Зеленському не можна залишатись один на один з Путіним. Це – пастка з російського боку: вони знову будуть перекладати відповідальність на Україну. Тому має бути хіба тристороння зустріч. Можливо, навіть розширена за рахунок гарантів безпеки – європейських країн”.
“Гарантії безпеки” без гарантій і безпеки
А от про гарантії безпеки варто розповісти окремо. Найперше – по них немає ніякої конкретики. Так, у Вашингтоні пролунала пропозиція гарантій, “схожих на 5 статтю статуту НАТО”, але без приєднання України до Альянсу. Зважаючи, що країни-члени НАТО й самі не надто захищені цією статтею (це – одна з причин, чому в Румунії та Польщі появу російських ракет та БПЛА в їх повітряному просторі воліють не вважати атакою РФ на ці країни), робити серйозну ставку на це – марно.
Крім того, Сполучені Штати намагаються усіляко дистанціюватись від українського питання і вже пролунали заяви, що Вашингтон гратиме мінімальну роль у гарантіях безпеки. Мовляв, якщо Україна потребує озброєння, то нехай Європа купує його у Америки своїм коштом. Якщо Україна потребує стабілізаційної місії – присутності військ її партнерів, то нехай цей контингент забезпечить Європа, а США, приміром, обіцяють цим силам підтримку авіацією здалеку…
Втім, як нещодавно повідомляв Bloomberg, в ЄС розмірковують лише про обов’язок країн-гарантів протягом 24 годин з початку загрози “обговорити” допомогу Україні. Підтримка може включати зброю, економічну допомогу, зміцнення ЗСУ та нові санкції проти Росії, але не пряму участь іноземних військ.
Насправді Україна не відмовилась би від будь-якої допомоги. Якщо партнери готові надати додаткові системи ППО – добре, розвіддані – чудово, забезпечать безпольотну зону американськими винищувачами – прекрасно… Але усе це має бути не декларацією на кшталт Будапештського меморандуму 90-х, а мати чіткий механізм виконання обіцянок.
“Зараз політики дають запевнення – обіцяють, але можуть не робити, як це було з Будапештським меморандумом. А справжні гарантії безпеки потребують чіткого механізму реалізації, передбачати певні дії, які автоматично би “включались”…”, – зазначає керівник Центру досліджень проблем громадянського суспільства Віталій Кулик.
Тобто, такі гарантії не потребують якоїсь “політичної волі”, тижневих обговорень чи додаткового голосування в парламентах західних партнерів України. Умовно (в ідеальному світі), це має працювати так: є порушення мирних домовленостей – є миттєва жорстка реакція на це.
“Простими словами, якщо починається час “Ч” – загроза вторгнення чи щось таке, ви отримуєте конкретний пакет безпеки – введення військ, завдання ударів по визначених цілях противника, початок якоїсь військової кампанії, надання допомоги озброєнням і так далі”, – вважає Кулик.
Чи побачить Україна щось схоже на такий механізм? Є великі сумніви.
Росія не пожаліла крилатих ракет “Калібр”, аби одразу після усіх “мирних” зусиль президента США і його “переговорів” з Путіним вдарити по американському заводу Flex, розташованому в Україні в місті Мукачево – за понад 800 км від лінії фронту. У відповідь Дональд Трамп лише натякнув, що “дуже важко”, виграти війну, не атакуючи країну-загарбника. І, традиційно, звинуватив попередника – Джо Байдена – в тому, що саме він не дозволив Україні відповідати Росії ударом.
Найскладніші питання
Втім, усе це – публічна риторика. Одна з найскладніших частин переговорного треку залишається за лаштунками (і це не про вкиди росіян про захист російської мови та церкви). Мова про “визнання де-факто, а не де-юре” російської окупації українських територій.
Днями радник Офісу президента України Михайло Подоляк розповів виданню для La Repubblica, що Україна начебто розглядає варіант заморозки бойових дій по лінії фронту й фактичне залишення територій Росії: “Де-юре ніхто не визнає ці території російськими”.
Звісно, це вже можна вважати проривом, якщо згадати, що після кулуарних домовленостей Трампа з Путіним йшлося про “поступки обох сторін” та “обмін територій”. Тобто, Україні пропонували віддати свої території і натомість отримати… свої ж території.
Але і у формулюванні “визнати окупацію де-факто” диявол криється в деталях.
По-перше, тут можна було б згадати Гітлера, який клявся Чемберлену, що Судети – це його останні територіальні вимоги. Мовляв, судетські німці нарешті приєднаються до єдиного Рейху, і більше ніяких претензій. А можна згадати і не таку давню історію: 2014 рік, український Крим.
Дипломат, перший заступник міністра закордонних справ України Сергій Кислиця згадує, як на початку березня 2014 року, за кілька днів до так званого референдуму, який Росія “провела” в Криму, Україні в Овальному кабінеті Білого дому казали, що “Крим – це остання частина нашої землі, яку хотів захопити Путін”.
За одинадцять років світ знову повернувся у точку, в якій Путін обіцяє: Україна віддасть Донеччину, і далі Росія не піде. Чи варто цьому вірити? Риторичне питання.
По-друге, думка про те, що передача РФ будь-якої частини українських територій зупинить війну – повна дурниця. А в умовах, коли світовій спільноті не шкода для Росії укріпрайонів Сил оборони України, сформованих навколо Краматорська та Слов’янська, тим більше. Це лише посилить російську армію та полегшить Кремлю продовження агресії.
По-третє, фіксація територіальних поступок, навіть із формулюванням про “де-факто, а не де-юре” в будь-якому документі (меморандумі, угоді про заморозку війни чи про мир – не важливо) вже є фактичним визнанням неможливості повернення окупованих територій.
“Якщо ми визнаємо ситуацію тимчасово окупованих територій де-факто, і прописуємо щось в міжнародній угоді, то це вже не просто де-факто ситуація. В такому разі ми вже беремо на себе якісь зобов’язання, де-юре. Тобто, ми погоджуємось, що ці території де-факто окуповані, і ми погоджуємось, приміром, їх не атакувати, постачати воду, забезпечувати електрикою з ЗАЕС тощо… І оце все нам потім, як кажуть, одягнуть на голову”, – нагадує дипломат, екс-посол України в США Валерій Чалий.
Знову ж таки, не така далека історія – війна між Росією і Грузією 2008 року. Тоді сторони підписали угоду, в якій домовлялися відвести війська на межі до початку конфлікту. Не важко здогадатись, яка сторона не виконала умов…
Тож поки економіка Росії стагнує доволі повільно, і це дозволяє їй продовжувати війну, США не поспішають із “пекельними” санкціями, а Європа “довго запрягає”, головні “козирі” України залишаються в руках українських військових. І, судячи з того, як руйнується російська прифронтова логістика, зокрема забезпечення пальним, наші бійці уміють ці “козирі” використати так, як треба.
