Ще п’ять років тому безбар’єрний доступ у містах України розглядався радше як бажана опція, ніж обов’язковий стандарт. До 2022 року в Україні проживало близько 2,7 млн людей з інвалідністю, що становило приблизно 6% населення. Війна змінила реальність: вже за перший рік бойових дій понад 300 тисяч осіб отримали статус особи з інвалідністю. Сьогодні це майже кожен десятий українець.
Проте відсутність безбар’єрного середовища є викликом для всіх маломобільних груп: сімей з малими дітьми, літніх людей, людей із тимчасовими травмами. Простір, що не враховує їхніх потреб, перетворює звичайні пересування на випробування.
Чи стане післявоєнна відбудова точкою змін?
За останні десятиліття світові мегаполіси інтегрували інклюзивні рішення в міський простір. Успішні приклади модернізації є у Великій Британії, Німеччині, Японії. Після Другої світової війни британська програма New Towns Act 1946 передбачала створення міст з адаптованими будівлями, широкими тротуарами та доступним транспортом. У Європі сучасні житлові комплекси обов’язково обладнуються ліфтами та безбар’єрними входами. Подібний підхід потрібен і Україні.
Питання безбар’єрності сьогодні стоїть особливо гостро. Створення комфортного простору для людей з інвалідністю та інших маломобільних груп — один із ключових пріоритетів, закріплених у Конвенції ООН про права людей з інвалідністю та Угоді про асоціацію між Україною та ЄС.
Чи достатньо існуючих стандартів?
Ще 1 квітня 2019 року набув чинності ДБН «Інклюзивність будівель і споруд». Він встановлює вимоги щодо доступності житлових і громадських просторів та посилює стандарти пожежної безпеки й евакуації для маломобільних груп населення. Документ передбачає:
- встановлення пандусів, спеціальних підйомників та інших засобів доступності для людей з порушеннями опорно-рухового апарату;
- облаштування тактильної підлогової плитки, інформаційних таблиць та позначень шрифтом Брайля, інших візуальних елементів і аудіопокажчиків для людей з порушеннями зору;
- дублювання важливої звукової інформації текстами, організації сурдоперекладу, використання систем звукопідсилення для людей з порушеннями слуху та інші важливі зміни.
Їх мета — полегшити життя маломобільних груп населення. Серед нововведень також неслизькі поверхні, будівлі без порогів, зручні заїзди — усі ці рішення мають створювати універсальний простір, комфортний для кожного.
В Україні є державний орган ДІАМ (Державна інспекція архітектури та містобудування України), який здійснює державний контроль у сфері будівництва та містобудування, в тому числі контроль за дотриманням державних будівельних норм, зокрема щодо безбар’єрності.
Важливим критерієм для прийняття в експлуатацію новобудов є дотримання норм доступності для маломобільних груп населення. ДІАМ перевіряє відповідність будівель вимогам ДБН «Інклюзивність будівель і споруд». Якщо об’єкт не відповідає нормам, сертифікат не видається, а забудовник зобов’язаний усунути порушення. Це забезпечує рівні можливості для всіх користувачів міського простору.
Проте питання не лише у наявності стандартів та сертифікації новобудов, а й у реальному впровадженні безбар’єрних рішень. Якщо нові об’єкти проходять контроль ДІАМ і не можуть бути введені в експлуатацію без дотримання норм доступності, то проблема залишається у вже збудованій інфраструктурі.
Багато лікарень, шкіл, банків, комерційних і розважальних закладів були спроєктовані без урахування потреб маломобільних людей. Це створює ілюзію, що проблеми не існує, адже такі об’єкти функціонують десятиліттями, і лише ті, хто стикається з бар’єрами щодня, усвідомлюють їхню реальну масштабність.
Що вже працює та які виклики залишаються
Якщо раніше інклюзивність розглядалася як бажана опція, то сьогодні це критична необхідність для майже 10% населення країни. Відбудова міст після руйнувань дає Україні шанс виправити старі помилки й інтегрувати безбар’єрні рішення у міський простір на етапі проєктування, а не вносити їх постфактум.
Деякі забудовники вже адаптують свої проєкти до безбар’єрних стандартів, інтегруючи розширені інклюзивні рішення. Серед них:
Доступ до будівель та просторів
- Безперешкодний доступ до під’їздів — пандуси з оптимальним кутом нахилу роблять вхід до будівель безпечним і зручним.
- Автоматичні двері – дозволяють потрапити всередину без сторонньої допомоги.
Ліфтові рішення для безбар’єрного середовища
- Ліфти зі збільшеними кабінами — у них має вистачати місця для колісного крісла, дитячого візка та супроводжуючої особи.
- Поручні всередині кабіни — забезпечують додаткову зручність для людей із порушеннями опорно-рухового апарату.
- Тактильні елементи — рельєфні кнопки та шрифт Брайля для людей із порушеннями зору. Мінімальна висота між рівнем підлоги й центральною лінією будь-якої кнопки — 900 мм.
- Голосові сигнали — ліфт повинен озвучувати поверх під час зупинки, що критично для людей із порушеннями зору.
Попри ці позитивні зрушення, масштабне впровадження інклюзивних рішень гальмується через низку викликів, які потребують системного вирішення.
Основні перешкоди — це слабкий контроль, фінансові бар’єри та відсутність жорстких вимог. У багатьох європейських країнах існує будівельна поліція, яка контролює відповідність об’єктів нормам. В Україні відповідальність розпорошена між різними відомствами, що знижує ефективність контролю.
Що необхідно для масштабного впровадження безбар’єрності
Посилення контролю — питання безбар’єрності часто відходить на другий план через військові виклики. Однак саме війна зробила цю проблему ще гострішою. Тому необхідно не лише зберігати контроль, а й посилювати його.
Фінансові стимули — податкові пільги або гранти для забудовників, які впроваджують безбар’єрні рішення.
Популяризація інклюзивності — підвищення обізнаності суспільства та бізнесу про важливість доступного середовища.
Безбар’єрна архітектура — це не просто питання комфорту, а основа сучасного, інноваційного й людяного міського простору. Відбудова України має відбуватися з урахуванням цих принципів, адже доступне середовище — це простір для всіх без винятку. Важливо не лише створювати безбар’єрні умови на рівні пішохідної інфраструктури, а й забезпечувати реальну доступність будівель, а це неможливо, наприклад, без обов’язкового встановлення ліфтів у багатоповерхових об’єктах.
Якщо Україна прагне не просто відновлення, а створення конкурентоспроможного міського простору, безбар’єрність має стати не винятком, а правилом. Законодавцям — жорсткі стандарти та контроль. Девелоперам — усвідомлення економічних вигод. Громаді – вимагати змін. Тільки так післявоєнна відбудова стане точкою цивілізаційного стрибка.
