Доктор політичних наук, засновник Аналітичного центру “Об’єднана Україна” Ігор Петренко розповів УНІАН про візит Зеленського до Трампа, ймовірність посилення України зброєю та ризики домовленостей США з Кремлем.
Переглянути відео-версію інтерв’ю можна на нашому YouTube -каналі.
Наприкінці цього тижня президент України Володимир Зеленський перебуватиме у США – це візит на запрошення Дональда Трампа. На цьому тлі звучить доволі багато оптимістичних заяв про посилення американської підтримки для України. Чи розділяєте ви цей оптимізм?
В певній мірі, так. Ми зараз дійсно бачимо доволі серйозний прогрес у відносинах президента Зеленського з президентом Трампом, а також зміну риторики останнього – вона пройшла еволюцію у позитивний для нас бік. Тобто, ми змогли знайти якийсь “ключик” до Трампа і, хочеться вірити, що його не загубимо (хоча, знаючи характер Трампа, мусимо розуміти, що все може розвернутись в інший бік, але будемо мати надію, що цього не трапиться).
Зокрема, вже обговорюється можливість надання Україні крилатих ракет “Томагавк”. І хоча ми розуміємо, що також можуть бути обмеження (як і щодо кількості, так і щодо надання їх під певні умови), це вже виглядає як якась гарантія безпеки за умови виходу на певні домовленості. Тобто, можна припустити, що відбувається обговорення широкого політичного регулювання, і такі моменти – один з його факторів.
Але так само ми розуміємо, що без участі другої сторони якесь врегулювання неможливе. А Росія демонструє, що вона в цьому напрямку нічого робити не збирається. Останні обстріли – як доказ.
Безумовно, Росія займає абсолютно деструктивну позицію. Нагадаю, росіяни довго намагались занурити Трампа у якісь економічні проекти – і рідкоземи, і Аляску, і якісь цікаві для США речі у протистоянні з Китаєм… Проте жодних практичних кроків у цій площині Росія не зробила. Тобто, в цілому, не сталось нічого, що б дало можливість Трампу виглядати результативним у питанні пошуку миру в Україні. Ми, зі свого боку, це підсвічуємо, але нам цю історію не важко доносити американцям, адже Росія в цьому питанні грає проти себе.
Чи варто використовувати як додатковий аргумент недоговороздатності Росії те, що зараз росіяни взялись “кошмарити” не лише Україну, а й прикордоння деяких країн НАТО?
Нам дійсно може здаватись, що НАТО якось кволо реагує на “кошмарення”, яким Російська Федерація займається в частині Балтійських країн чи Польщі. Проте треба не забувати, що ми перебуваємо у стані війни і нам притаманніше чекати, що на “ляпас” росіян вони отримають різку відповідь. Але, якщо дивитись ширше, то раніше і порушення росіянами повітряного простору європейських країн, і те, як вільно почувався “тіньовий флот” РФ, фактично не мало реакції. Зараз же країни НАТО частіше проводять консультації, задіяна 4 стаття Статуту Альянсу і так далі. Тобто, я би в цілому не підтримував тезу щодо слабкості реакції НАТО – це взагалі завдання російської пропаганди, яка й намагається показати НАТО слабкими та створити в середині Альянсу внутрішні конфлікти.
Загалом в НАТО є розуміння, що Альянс зараз перебуває в тому стані, коли йому потрібно максимально мобілізувати ресурси, аби збільшити свої оборонні спроможності, але не доводити то точки напруги для втілення потенційної агресії. Тому вони обережні. Але реакція є.
Що стосується можливої реакції з боку США на російські провокації на адресу країн-членів НАТО, то США, звісно, не будуть посилювати свої контингенти в Європі, але, вочевидь, допомагатимуть, приміром, в частині захисту неба. Американці дуже прагматичні, і останні заяви, озвучені адміністрацією Білого дому, все ж таки говорять про готовність, передусім, бити по РФ та країнах, які їй допомагають, санкційно. І Трамп тут вбиває кількох зайців – з одного боку карає Росію, з іншого боку використовує ситуацію як важіль в торгівельних угодах, які потенційно може заключити з Китаєм, Індією та іншими.
Прагматична позиція США зрозуміла, проте, якщо слідкувати за словами і діями адміністрації Білого дому, можна помітити, що вони завжди залишають якусь лазівку, аби дати змогу домовитись. Приміром, для Росії така лазівка зараз може полягати в тому, що, мовляв, РФ перестає “кошмарити” НАТО, а США у відповідь, хоча й дають Україні нові ракети, але обмежують їх використання. Чи існує для нас такий ризик?
Навряд Трампу може бути цікавим такий розмін. Звісно, у США є певні зобов’язання в НАТО, але є і байдужість до інших членів. Щось на кшталт того, що навіть, якщо Росія когось і “покошмарить”, США тут ні до чого – вони за океаном і їм боятись якихось російських нападок не доводиться. Крім того, в США є розуміння, що Росія навряд прямо зараз буде готова до якоїсь серйозної ескалації з НАТО.
І ми дійсно виходимо з того, що Трамп діє прагматично і залишає люфт для того, аби досягти угоди, яка впише його ім’я в історію і врешті дасть можливість отримати Нобелівську премію миру в наступному році. Але з точки зору вигід, США також нічим не ризикують, постачаючи Україні американську зброю, яку, до того ж, не просто дають, а продають. Військове лобі в США – це важлива частина спонсорів кампанії самого Трампа. І вони зацікавлені мати прибутки від поставок озброєння Україні, яке вони будуть виробляти. Тому тут з будь-якого боку для Трампа виграшна історія.
Зараз Сполучені Штати, фактично, входять у виборчий процес – у наступному році у них будуть проміжні вибори до Конгресу. Чи існує для нас ризик того, що, зосередившись на внутрішніх проблемах у передвиборчій гонці, Трамп втратить інтерес до теми російсько-української війни?
З одного боку, дійсно, коли американці йдуть голосувати, їх, передусім, цікавлять внутрішні проблеми. Якщо Трамп не отримає швидкого переможного результату, він може охолонути і відійти від теми російсько-української війни.
З іншого боку американці люблять виглядати сильними і крутими. Якщо Трамп буде мати успіх на зовнішньому треку, то, потенційно, може на виборах використати саме це.
Водночас ми теж можемо продемонструвати, що дуже добре вміємо грати асиметрично. Що, попри те, що ми менші ніж Росія, що у нас менше людей, менше зброї, але ми завдаємо по РФ серйозних ударів і демонструємо, що Путін не здатен захищати свої кордони. Тому ми маємо в цій частині не лише ризики, а і певне вікно можливостей.
Тетяна Урбанська
