Напередодні зустрічі президента США Дональда Трампа та російського диктатора Володимира Путіна на Алясці в інформаційному просторі почали лунати розмови про де-факто визнання окупації росіянами українських територій. Зокрема у Міністерстві закордонних справ РФ заявили, що хочуть повністю забрати Донецьку, Луганську, Запорізьку та Херсонську області.
Але тут варто пам’ятати, які б бажання в Кремлі не озвучували, по-перше, цьому не треба дивуватись, адже це їхня відома політика. По-друге, це фактор тиску в інформаційній війні: росіяни намагаються підготувати суспільну думку і в Україні, і, можливо, десь на міжнародній арені…
Разом з тим, поки що ситуація виглядає таким чином, що якоїсь чіткої, однозначної інформації, яка би свідчила про досягнутий консенсус між Сполученими Штатами і агресором – Росією (не кажучи вже про якісь прийняті рішення), немає. Тобто не треба падати раніше за постріл і розповсюджувати панічні настрої. І зарано казати, що на Алясці може відбутись якась змова чи “зрада”. Адже з останніх повідомлень з-за океану можна зробити висновок, що Трамп хоче особисто почути позицію хазяїна Кремля щодо всього цього.
Звісно, мусимо розглядати різні варіанти. Але не думаю, що Сполучені Штати без України погодяться на якісь територіальні претензії, які нам висуває Москва.
Загалом, корені цих “претензій” треба шукати ще у 2014 році. Ми тоді підписали Мінські домовленості, окупованим Росією територіям надавався якийсь окремий статус… Тобто, фактично, це можна було вважати де-факто визнанням окупації. Принаймні, так воно виглядає, бо Україна ще тоді не зробила відповідних кроків в рамках, у тому числі, ООН… І все, що відбувається сьогодні, воно не відбувається, як кажуть, з чистої сторінки. Це має далекі коріння.
Багато років тому, коли наші сусіди й країни Балтії чітко казали: “Ми вступаємо в НАТО” (і вони це зробили), ми гралися в сумнозвісну політику багатовекторності. Це, звісно, мало наслідки.
І зараз мусимо пам’ятати (і наш досвід тридцяти-, двадцяти-, десятирічної давнини до цього спонукає), що у нас, на жаль, немає союзників в міжнародно-правовому значенні цього слова. Партнери – є, але союзників немає. І, відповідно, у нас немає надійних, однозначно прописаних гарантій безпеки. Тому ситуація зараз дуже не проста. І, попри те, що вона все ж зараз більше на нашу користь, але є моменти вразливості. Вони існують не перший рік і не перше десятиліття.
Але головне – ситуація вирішується не на Алясці. Тобто, після зустрічі Трампа з Путіним кардинальним чином для нас мало, що змінюється. Адже ситуація сьогодні вирішується на фронті. І тут я приєднуюсь до тих, хто пише і каже, що у лютому 2022 року у нас була критична ситуація, і ми вистояли. Тож, думаю, що вистоїмо і зараз.
Олег Бєлоколос, директор Центру досліджень національної стійкості, дипломат, політолог
за посиланням
