В Україні продовжуються протести, спровоковані обмеженням незалежності антикорупційних інституцій. Для молоді, що становить основу протесту, це перша “революція”. Це їхня ініціація – входження в дорослість і суб’єктність.
Попередня Революція Гідності для них є історією й легендою. Тож певною мірою вони відчувають себе продовжувачами традиції, і про це свідчать гасла попередніх Майданів, що час від часу виринають з-поміж нових: не лише “помаранчеве” “Разом нас багато, нас не подолати”, а й навіть з Революції на граніті. Ну і, звичайно, “Одна, єдина, соборна Україна”.
Легкі, радісні настрої, впевненість у силі контрастують з першими днями Євромайдану, коли в повітрі висіло відчуття втрачених шансів та “безнадійних сподівань”.
Неймовірною новою рисою “революції картонок” є те, що майже кожна людина є носієм власного креативного гасла, і їх хочеться фотографувати й записувати.
Це проявлення вищої суб’єктності, отого українського “я – крапля в океані”. (Старих святенників шокує нецензурна мовна експресія, але в час війни в нас інша мовна культура, розслабтеся.)
Нарешті ми маємо молоде покоління, що відчуває цінність держави й інституцій. Помаранчева революція була за імена, Революція Гідності за цивілізаційний вибір, нині за інституції. Величезний прогрес. Як тут не згадати сентенцію Елеонори Рузвельт про обговорення людей, подій та ідей. Ростемо. (Тут сильно дивують окремі дописувачі, що побачили в протестах антидержавницьку позицію. В таких випадках варто протирати окуляри спеціальною ганчірочкою).
Окремо зазначу, що прогрес поліції (від рядових до генералів) за 11 років видимий неозброєним оком.
Додам, що протести врятували імідж України на Заході, що є для нас життєво важливим (реально питання життя і смерті).
Замість враження, що Україна відхилила боротьбу з корупцією та звернула з європейського шляху, є розуміння, що соціум та політикум розійшлися у позиціях в демократичний спосіб і тепер намагаються владнати проблему.
Молодь отримала й продовжує отримувати реальний кайф. І це означає, що само собою воно не “розсмокчеться”. Будуть з’являтися нові й нові гасла й вимоги, що відповідають ненаписаному, але всіма (трохи туманно) усвідомленому порядку денному країни. Владна команда випустила демона, що загнав її у пастку: бикування призведе до масштабування протестів, поступки призведуть до наступних вимог. Наскільки я розумію мислення владної команди, вони намагатимуться спустити на гальмах і заговорити. Але не треба було перетинати червону лінію.
Роздача тисяч гривень чи чогось подібного не допоможе: молодь цим не купиш, радше навпаки.
Що робити з вільними людьми, народженими не в рабстві, а на волі, старі політтехнологи не знають. Щирість неможливо підробити, або вона є, або нема.
Якби я міг щось порадити тим, хто на пагорбі, я би порадив стати президентом народної любові: самому оголосити й очолити порядок денний потрібних реформ, і не на словах, а реально. Тоді й перемога буде ближчою, і добра згадка в підручнику історії гарантована, та й до кінця життя можна збирати оплески, промовляючи з найвищих трибун світу.
Але в такому разі доведеться повністю змінити підходи: почати слухати й розуміти, відкрити систему управління для кращих людей, делегувати й масштабувати, обмежити апетити “любих друзів”, припинити думати про вибори тощо. Чи може людина пройти таку трансформацію? Теоретично так, але лише через сильний стрес і когнітивний дисонанс, які поки що не відчуваються. Янукович свого часу виявився нездатним до трансформації, але ж він був тупим. Теорія каже, що ключовим фактором тут є відкритість/закритість до нового.
Легальність Президента (юридичне право керувати) залишається незмінною в умовах війни, а от легітимність (суспільне визнання морального права керувати) сильно постраждала. Спроба піти на конфлікт обнулить легітимність моментально, тож, сподіваюся, цю загрозу добре розуміють.
А соціологія може й не показати нічого. Бо без спеціальних зусиль не розрізнить інституційну довіру (як до очільника держави, символу незалежності та фронтмену національного спротиву) та персональну довіру як до політика. Загалом за великими цифрами пасивної більшості можна не помітити активної меншості.
Не буду оцінювати перспективи виборів, бо їх ще нема на горизонті. Спочатку перемога (знову повторю: ми навіть не маємо публічної дискусії, що це таке), а потім вже буде видно.
Перемога не гарантована. І тут виникають два нові важливі виклики.
По-перше, Захід вперше побачив у Зеленському того, кого бачимо ми, – не фантастичного героя, що уособлює всі чесноти й подвиги нації, а живу людину з особистими перевагами й недоліками, якій випало очолити спротив мільйонів героїв. У західній свідомості почав відбуватися decoupling (розщеплення) України та Володимира Зеленського. Для них це культурний шок. Наслідки наразі не беруся прогнозувати.
По-друге, падіння легітимності ставить під загрозу мирні переговори, які колись таки почнуться. І річ не у тім, що говоритимуть мешканці Кремля, – на це ми чхали. Річ у тім, що переговорник повинен мати довіру. Відсутність довіри призведе як до обмеження можливостей самого переговорника, так і до викривленого сприйняття його здобутків вдома. А це вже серйозна загроза.
Тож єдиним виходом я бачу термінове збільшення легітимності, як описано вище.
Окремі рядки варто присвятити парламенту. Там є порядні люди, там є залякані, там є безнадійні ідіоти, там є неприховані злочинці. Але також є люди, які не розібралися, і їм я раджу дуже швидко розібратися. Бо шанс лише один, і все подальше життя може піти не так.
І ще є люди, які дуже сильно застаріли. Ментально вони застрягли на початку століття, відстали на 20 років. Ці люди не обов’язково старі, можливо, просто останні 20 років невдало обрали собі оточення і внаслідок цього все пропустили: два Майдани, війну, все на світі. Розрив у часі між соціумом (точніше, його активною меншістю) та політикумом був ясно видимим 22 липня, у день голосування та перших протестів. Суспільство виросло, а ці люди залишилися де були. Що з цим робить?
Також два слова щодо Уряду. Там чимало молодих порядних високопрофесійних людей. Я їх знаю особисто.
Звертаюся до вас: в якийсь момент вам запропонують стати на бік неправди, і у вас буде ціла купа причин і пояснень, чому треба так зробити. Будь ласка, в цей момент знайдіть в собі сили не робити цього, не ставати на бік неправди. Покладіть на стіл заяву і вийдіть. Життя довге, все ще попереду.
Росія в шоці, поки не перетравила побачене. Перед їхніми очами постав їхній найбільший страх. Але хочу попередити: вони оговтаються швидко.
Суспільний договір у нас таки є. І це не папірці з печаткою. А ще в нас величезний незадоволений запит на справедливість. У 2019 його обіцяли задовольнити. Не зробили цього. З того часу він тільки виріс. Не грайтеся з вогнем.
за посиланням
