Співавтор: Олександр Чопа, головний експерт Ради НБУ
На відміну від попередніх років, Нобелівська премія з економіки 2024 року, яку присудили за дослідження того, «як формуються інститути і як вони впливають на добробут», набула неабиякого резонансу. Зокрема в Україні, не лише у вузьких колах науковців та економічних експертів, але й в масових медіа та серед широкого загалу.
Це можна пояснити тим, що:
- Українців не задовольняє економічний розвиток нашої держави протягом 33 років Незалежності й кожен із нас задумувався над питанням чому так і що треба зробити, щоб наша держава була успішною, як країни ЄС;
- Після революції Гідності розбудова нових (ефективних) інститутів, принаймні публічно, декларувалася як необхідна передумова для досягнення економічного успіху.
Присудження Нобелівської премії саме за дослідження в цій царині було сприйнято багатьма як публічне визнання правильності власних переконань. Ми пропонуємо розглянути питання чому навіть спроби масштабних структурних перетворень не завжди ведуть до успіху та чим ще може бути зумовлена траєкторія розвитку країни окрім розбудови інклюзивних інституцій.
Зміна траєкторії розвитку України вимагає не просто зовнішньополітичної переорієнтації, що фактично відбулося в Україні після 2014 р., а виходу зі «сфери впливу рф»
Аджемоглу, Джонсон та Робінсон були далеко не першими науковцями, хто намагався дати відповідь на питання чому одні країни/нації стають заможними/успішними, а інші, якщо й не занепадають, то принаймні топчуться на місці. Висловлювалися різні гіпотези. Наприклад, залежність від демографічних чинників (Fogel, 1987) або технологічних змін (Rosenberg, 1976 та Mokyr, 1990). Серед «претендентів» на визначальні фактори були навіть такі, як клімат, географі або релігія. Але всі ці гіпотези виявлялися фрагментованими, не давали комплексної відповіді на те, чому одним націям у підсумку вдається, а іншим — ні. Ця стаття не є спробою охопити увесь наявний масив гіпотез у цій царині, а лише викладає один з можливих поглядів на причини «залипання» країн у певній динаміці розвитку.
Для цієї цілі поглянемо на ідеї інших лауреатів Нобелівської премії з економіки. Дуглас Норт та Роберт Фоґель отримали престижну нагороду в далекому 1993 році «за відновлення досліджень економічної історії шляхом застосування економічної теорії та кількісних методів для пояснення економічних та інституційних змін».
З лекції Дугласа Норта з цієї нагоди ми можемо дізнатися одразу кілька важливих речей: 1 — «немає гарантії, що переконання та інститути, які еволюціонують з часом, призведуть до економічного зростання»; 2 — «Взаємодія між інститутами та групами людей (організаціями) формує інституційну еволюцію економіки. Якщо інститути — це правила гри, то групи людей є гравцями»; 3 — «Культура визначає шлях за яким розвиваються інститути, вона є ключем до розуміння залежності від колії – терміну, який використовується для опису потужного впливу минулого на сьогодення та майбутнє». Спираючись на доробок таких, безумовно, видатних вчених, як Дуглас Норт та Дарон Аджемоглу, ми можемо стверджувати, що інститути визначають напрямок/траєкторію економічного розвитку, але його конкретний шлях/колія визначається через культуру (в широкому розумінні цього слова).
Перейдімо від теоретичних розмірковувань до практичного погляду на те, як зростають країни. В одній зі статей ми вже розглядали вибірку з 190 країн за останні 30 років для того, щоб зрозуміти яким країнам вдалося забезпечити реальні зрушення якості життя своїх громадян впродовж останніх 30 років.
Хтось може сказати, що між Панамою, Китаєм, Гайаною та Україною є мало спільного. Але давайте поглянемо на відносно невелику вибірку, що складається з 21 країни (графік 1). А саме: країн — «колишніх радянських республік» (Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Естонія, Казахстан, Киргизстан, Латвія, Литва, Молдова, росія, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Україна) та країн — колишніх учасниць Варшавського договору (Чехія, Словаччина, Румунія, Болгарія, Польща та Угорщина).
Після розпаду СРСР усі ці країни опинилися в складному трансформаційному періоді. Ми також бачимо, що після відносної стабілізації (1995 р.) та до моменту глобальної фінансової кризи (2008 рік) практично усім країнам вдалося зробити справжній стрибок у рівні доходів на особу. І хоча їх темпи зростання були неоднорідними (від 8-кратного зростання в Грузії, Литві або Казахстані до 4-кратного в Польщі, Чехії та Молдові), серед явних аутсайдерів залишилися лише окремі країни центральної Азії (Туркменістан, Киргизстан та Узбекистан).
Фактично відновлення після світової фінансової кризи зайняло у всіх п’ять років — в період з 2008 до 2014 р. середні доходи в більшості країн або не зростали, або робили це дуже повільно. Виключенням були лише такі країни, як Узбекистан, Молдова та Таджикистан, що мали найнижчі рівні доходів.
Впродовж останніх 10 років ситуація кардинально змінюється. Починаючи з 2014 року, ми спостерігаємо чіткий поділ на два табори: євроатлантичний (члени ЄС та НАТО) та країни, що перебувають під добровільним або вимушеним впливом рф.
Перша група країн продовжила зростання (в середньому ВВП на особу зріс на 60% та перевищив $20 тис. в усіх країнах, окрім Болгарії).
Країни «під впливом рф» демонстрували значно гіршу динаміку: ВВП на особу в середньому зріс на 30% та в абсолютній більшості країн не перевищив $10 тис. на особу).
Показовим також є той факт, що чим «тісніше пов’язана» країна з рф, тим гірші її результати. ВВП на особу в самій рф за останні 10 років зріс лише на 7%, в Казахстані та Білорусі, що є членами як Митного союзу з рф, так і ОДКБ, зріс на 13% та зменшився на 3% відповідно. Зростання в двох інших країнах Митного союзу-ОДКБ (Вірменія та Киргизстан) було суттєво вищим (у 2.2 та 1.7 рази відповідно) але не показовим. Слід враховувати їх відносно малі економіки, нижчі рівні доходів та те, що саме ці країни стали основними (відносно розміру їх економік) зовнішніми бенефіціарами розпочатої рф агресії проти України (сприяння в обході санкцій та притік мігрантів з рф).
А що з Україною? З 2008 до 2024 року ВВП на особу зріс на 40% та перевищив $5 тис. Проте негативний розрив із західними сусідами продовжує наростати: наприклад, у порівнянні з Болгарією він зріс з 1.8 рази у 2008 р. до 3.1 у 2024 р., з Литвою — з 3.8 до 5.2.
Висновки:
- Зміна траєкторії розвитку України вимагає не просто зовнішньополітичної переорієнтації, що фактично відбулося в Україні після 2014 р., а виходу зі «сфери впливу рф». Збереження цього токсичного впливу суттєво знижує дієвість будь-яких структурних перетворень та «цементує» Україну в колії країни, що залишається позаду.
- «Європейська колія» розвитку вимагає внутрішньої перебудови. Шлях до ЄС та НАТО дозволяє розбудувати «правильний» (інклюзивний) двигун розвитку. Але саме українцям визначати — бути їм оливою чи піском у цьому двигуні.
Це знову високі слова, про те, що «цінності мажуться на хліб». Але за якими критеріями можна визначити, що наша культура сприятиме нашому розвитку? Пропонуємо такі:
1. Інституціолізований транзит влади — існування законного та зрозумілого для еліт та суспільства механізму зміни влади в країні.
2. Спільні правила гри починаються згори. Еліти створюють правила гри для себе та поширюють їх на всіх інших. Спільною ознакою країн, яким не вдалося часто є те, що еліти в цих країнах намагаються створювати правила для інших та виключення для себе.
3. Конкуренція ідей, а не людей. Роль інституцій повинна бути вищою за роль персоналій. Механізм обговорення, розроблення та прийняття важливих для країни рішень не повинен змінюватися після зміни влади. Політичні проєкти «заточені» під конкретні персоналії повинні перетворюватися в політичні партії. Мандати державних установ не повинні підмінятися прагненням їхніх очільників.
4. Суспільний контроль за монополією держави на насильство. Сформульована ще понад 100 років тому концепція Макса Вебера не втрачає своєї актуальності для України. Намагання будь-якої групи еліт сконцентрувати повноваження з впливу у формальний або неформальний спосіб на судову та правоохоронну систему, залишатимуться суттєвою перепоною на шляху будь-яких реформ. Силові відомства повинні залишатися під опосередкованим контролем суспільства через призначення політичного керівництва або збереження ефективного парламентського контролю.
Навіть швидкий огляд зазначених критеріїв дозволяє стверджувати, що для того, щоб вибратися із «колії відставання» після завершення війни з рф на прийнятних для нас умовах, в українців ще дуже багато роботи попереду.
